На рахунку воїна — 21 збитий ворожий дрон

Віталій з позивним “Корд” не мав бойового досвіду, не служив строкову, не був “підготовлений”. Але коли настав час — пішов. Пройшов Торецький напрямок, врятував побратимів, збив 21 дрон і вижив після обстрілу “Градом”. І все це — не для слави, а щоб повернутись. Додому. До доньки. До себе.

З історією бійця поділились у 104-ій бригаді ТрО Рівненщини

Зі зброєю — з дитинства

- Бойового досвіду до війни не мав, але зброю люблю ще змалечку. Ходив із дядьком на полювання, знав, що таке лис, заєць, загін. Спершу боявся стріляти — а потім не міг зупинитися. Постріли стали звуком сили. Це мені потім дуже допомогло. У цивільному житті був рихтувальником, зварником, працював за кордоном, потім став заступником директора з господарських питань у школі. А коли почалась повномасштабка — зламав двері у військкомат.

Контракт — свідомо

- У 2023-му підписав контракт. Не служив строкову, пройшов усе без ОВП. Хотів — і пішов. Почав кулеметником, зараз — бойовий медик. Рятую хлопців. “Метелика” врятував. Ще двох — витягнув. Це залишиться зі мною назавжди”.

Позиція, яка змінила все

- Найстрашніше було біля Озарянівки. Нас було двоє — я і взводний. Проти нас ішли одинадцятеро. Перша думка — зателефонувати рідним і попрощатися. Але взяв себе в руки. Натиснув. Вбив. Потім другий. Третій. Азарт і жах в одному. Першого — пам’ятаю завжди.

21 дрон — знищено

- Увійшов у кураж — і почав збивати дрони. Зараз маю на рахунку 21. Стаєш на позицію — і працюєш, як можеш. Потім — «Град». 5 метрів від мене. Контузія, уламки в нозі, операція. Але повернувся. Бо знаю, що я тут не випадково.

Не кожен має воювати

Є люди, яким це не дано. Якщо його силоміць потягнуть у військо — він загине в перший же день. Бо не знає, що робити. Ми всі здобували досвід болем. І я не підтримую дикість “ловити” людей на вулицях.

Що далі?

“Служу вже два роки, рік ще залишився за контрактом. Хочу вчитись на сержанта. Люблю стріляти. Це — моє. Але мрію повернутися додому. До донечки Евеліни. Їй 5. Жінка — Юля. Ми мало бачимо одне одного. Іноді хочеться просто нічого не робити півроку — лише бути з ними.

Що скажу тим, хто вагається?

- Йти чи не йти? Це кожен вирішує сам. Але строкову пройти варто. Щоб не боятись зброї. Щоб бути готовим. Бо світ змінився — і кожен чоловік має бути хоч трохи воїном. Щоб захистити своє”.

Моє побажання

- Я просто хочу, щоб усі повернулися додому. Живі. Щоб більше не гинули діти й чоловіки. Щоб кожен мав свій куточок, де безпечно. Дякую всім, хто підтримує — словом, донатами, молитвою. Це відчувається. І тримає.