«Моє поле бою — стабпункт»
Андрій на позивний «ЛАМ» — військовий медик, кардіолог з Костополя, який не боїться правди. Служить не вперше — ще з 2015-го, а зараз знову у строю, бо хтось має рятувати. Евакуації, вибухи, моральне та фізичне виснаження, але жодного разу не шкодував, що пішов у військо. І мрія — після Перемоги — тиша й рибалка.
Повернення
- Вперше я пішов у 2015-му, в четверту хвилю мобілізації АТО. Служив у 30-й бригаді, в медроті, на Світлодарській дузі. Після — повернувся до Костополя, де завідував терапевтичним відділенням. Усе було звичним та зрозумілим.
24 лютого
- Я прокинувся без двадцяти чотири. Побачив у новинах — по Києву працює ППО. І все. Далі вже ніхто не спав. Я одразу зібрав речі. Через кілька днів мені подзвонили з військкомату. Спершу потрапив на немедичну посаду, а вже згодом — офіційно повернувся до медицини.
На позиціях
- Ми були на Торецькому напрямку, потім — Очеретине, кілька днів під білоруським кордоном, далі — Приютне, Куп’янський, лівий берег Осколу. Нині частина цих територій під окупацією. Найбільше запам’ятовуються не бої, а очі хлопців, що повертаються — поранені, але живі. Тоді я щасливий!
Коли рятуєш — часу на страх немає
- Бували критичні моменти. Сапера поранило — а в нього алергія на препарат, який був під рукою. Вижив. Іншого — зачепило біля шиї, пов’язка злетіла, рана відкрита. Встигли. Але найважче — не кров та рани. Найважче — коли після бою хлопці вриваються на стабпункт в стані афекту й кричать: "Ми ледве вийшли!" — отоді трясуться не руки, а всередині все.
Чи шкодую?
- Ні. Повторив би. Хоч і важко, хоч іноді думаєш: "Нахолєри?" Але я зустрів справжніх людей. Ми добровольці. Наш медпункт — жодного "з-під палки". Люди самі приходили, били пороги, щоб їх взяли. Я за це тримаюсь.
Сім’я і син
- Вдома чекають дружина, син, батьки. Синові 23, він не медик — працює айтішником у медзакладі. Я питав, чи піде в армію, сказав: "Як треба — піду". Але я вважаю, що кожен має бути там, де принесе найбільше користі.
Хто, якщо не ми?
- Мене вразив хлопчина ще у 2015-му. Без ноги, без руки, 25 років. Я питаю: "Що далі?" — А він: "Ампутують — і я назад, до своїх". Отака сила духу. Бо це наша земля. Ми не для війни народжені, але якщо не ми — то хто?
Після війни
- Мрію про прості речі. Тиша, світанок над водою. Спокій, який не треба ділити з війною. Хочу риболовлю, де не свистить поруч. І — повернутись до медицини, бо це моє.
Що сказати українцям
- Не чекайте, поки "льопне за хатою". Усе вже стосується кожного. Якщо не можете в піхоту — підіть у логістику, на водія, в медики. Допомагайте ЗСУ. Бо потім буде пізно.
